Було б дивно, якби після тривалого контакту з російською мовою в українській мові не було русизмів. Питання лише в тому, які з них слід вважати засвоєними, нормативними (можливою підставою для чого і є їх фіксація в академічному словнику — це авторитетніше джерело, ніж окрема думка окремої людини з дипломом філолога). Якщо слово нормативним було, це означає, що існує певний пласт літератури, де воно використовувалось як нормативне — і з цим теж треба рахуватися, навіть якщо в наш час воно не використовується.

Але уявімо, що слово потрапило до словника помилково чи було включене туди навмисно, щоб поступово русифікувати українців, і тому позбутись його — нині політично виправдано. Проте, відмова від русизму не повинна нести шкоду функціонуванню української мови. «Салфетки» можна позбутись цілком безболісно. «Солянка» лише схожа на русизм «солонка», і позбуватись її — надлишково, але без «солянки» ми втрачаємо хіба що ще один синонім до «сільниці» і отримуємо невдоволення тих, хто вважав «солянку» українським словом. А ось «стакан» і «склянка» є синонімами лише в частині значень: «склянка» за визначенням зроблена зі скла, тоді як «стакан» може бути і з іншого матеріалу («пластикова склянка», «паперова склянка» — абсурд. Чи, ще краще, «вафельна склянка» — скуштувавши морозиво в ній, можете сміливо сказати «Я можу їсти склянки, і це мені не вадить!»).

Назва страви російської кухні, тож росіянізмом не може не бути. Очевидно, що і українська солянка-посудина, і російська солянка-суп виникли незалежно, після міжмовного контакту ставши в українській мові омонімами.